Я не хочу бути героєм України...
Коли дев’ять років тому я зі своїми друзями мерз та рвав горлянку на київському Майдані, пісня гурту «Тартак» «Я не хочу» була одним з гімнів Помаранчевої революції.
Вже тоді мене бентежило, що текст цієї пісні просякнутий якимось певним песимізмом. – все ж таки революція, всенародне піднесення, яскравий промінь помаранчевого світла у кінці похмурого кучмівського тунелю. Тож і пісні мали б бути оптимістичними.
Лише з роками, я зрозумів, що пісня «Тартаку», то був не песимізм, а невблаганний реалізм, що відображає сувору українську дійсність.
Кожен з мільйонів українців, які засніженими днями листопада-грудня 2004 року стояли на Майдані Незалежності та тисячах майданів міст та селищ, у певній мірі відчував себе героєм.
Але героєм, не як статечною особою, піджак якої обвішаний блискучими медальками, особою з якої ліплять погруддя, і щороку запрошують виступати перед школярами у музеях слави Помаранчевої революції.
А героєм, як простою людиною, яка кинула виклик системі, повірила в ідею, і вийшла на вулицю. Повірила у те, що не соромно померти за своїх батьків та своїх дітей. Та найголовніше, повірила тим вождям, які повели її на барикади.
А ті вожді зрадили. Зрадили підло, коли скинули маски, проявивши всю свою ницість та непомірну жагу до влади.
Так, вони житимуть довго, житимуть дорого, але вже давно стали нашими внутрішніми ворогами:
Віктор Ющенко – «демократично-патріотичний» президент, який радить своєму синку ткнути в морду журналісту рахунок з ресторану, та, плазуючи перед москалями відміняє святкування 350-ої річниці битви під Конотопом.
Юлія Тимошенко – пасіонарія Майдану, яка ледь не взасос цілується з Путіним, підписуючи кабальний газовий договір.
Юрій Луценко – польовий командир Майдану, який дозволяє собі нажертися у Франкфуртському аеропорту, тільки тому що він міністр внутрішніх справ і йому все можна.
І цей список можна продовжувати...
Хіба за це ми стояли на Майдані???
До чого я це веду?
Насправді мені дуже приємно, що цими днями на українські Євромайдани (зокрема, й у Чернівцях) вийшли тисячі студентів. Та вже є сталою тенденцією те, що до цих нібито аполітичних акцій протесту вже активно примазуються представники, так званої опозиції. І коли вони досягнуть своєї мети, вони одразу ж про вас забудуть. Так само про вас забудуть і ваші нинішні студентські лідери, які вже продали вас за партійні бонуси.
І ви ніколи не станете героями України тільки тому, що поки ви щиро на площі стрибаєте до Євросоюзу, організатори цього стрибку у певних партійних офісах щовечора отримують вказівки та пухкі конверти з кешем...
Вже тоді мене бентежило, що текст цієї пісні просякнутий якимось певним песимізмом. – все ж таки революція, всенародне піднесення, яскравий промінь помаранчевого світла у кінці похмурого кучмівського тунелю. Тож і пісні мали б бути оптимістичними.
Лише з роками, я зрозумів, що пісня «Тартаку», то був не песимізм, а невблаганний реалізм, що відображає сувору українську дійсність.
Кожен з мільйонів українців, які засніженими днями листопада-грудня 2004 року стояли на Майдані Незалежності та тисячах майданів міст та селищ, у певній мірі відчував себе героєм.
Але героєм, не як статечною особою, піджак якої обвішаний блискучими медальками, особою з якої ліплять погруддя, і щороку запрошують виступати перед школярами у музеях слави Помаранчевої революції.
А героєм, як простою людиною, яка кинула виклик системі, повірила в ідею, і вийшла на вулицю. Повірила у те, що не соромно померти за своїх батьків та своїх дітей. Та найголовніше, повірила тим вождям, які повели її на барикади.
А ті вожді зрадили. Зрадили підло, коли скинули маски, проявивши всю свою ницість та непомірну жагу до влади.
Так, вони житимуть довго, житимуть дорого, але вже давно стали нашими внутрішніми ворогами:
Віктор Ющенко – «демократично-патріотичний» президент, який радить своєму синку ткнути в морду журналісту рахунок з ресторану, та, плазуючи перед москалями відміняє святкування 350-ої річниці битви під Конотопом.
Юлія Тимошенко – пасіонарія Майдану, яка ледь не взасос цілується з Путіним, підписуючи кабальний газовий договір.
Юрій Луценко – польовий командир Майдану, який дозволяє собі нажертися у Франкфуртському аеропорту, тільки тому що він міністр внутрішніх справ і йому все можна.
І цей список можна продовжувати...
Хіба за це ми стояли на Майдані???
До чого я це веду?
Насправді мені дуже приємно, що цими днями на українські Євромайдани (зокрема, й у Чернівцях) вийшли тисячі студентів. Та вже є сталою тенденцією те, що до цих нібито аполітичних акцій протесту вже активно примазуються представники, так званої опозиції. І коли вони досягнуть своєї мети, вони одразу ж про вас забудуть. Так само про вас забудуть і ваші нинішні студентські лідери, які вже продали вас за партійні бонуси.
І ви ніколи не станете героями України тільки тому, що поки ви щиро на площі стрибаєте до Євросоюзу, організатори цього стрибку у певних партійних офісах щовечора отримують вказівки та пухкі конверти з кешем...
0 коментарів